Коли Шредінгер описував парадокс із котом, який у закритій коробці одночасно живий і мертвий, він і гадки не мав, що ціла країна вже застосовує цей принцип у повсякденному житті.
Восени чотири роки тому ми приїхали в Іспанію вклеювати канадські візи, а звідти планували полетіти до Вінніпегу. Оселилися в містечку Бланес під Барселоною, щоб дитина накупалася в морі перед холодною канадською зимою.
Знайомство з місцевими звичаями почалося першого ж дня. В орендованій квартирі на ліжках не виявилося ковдр. Попросили господиню принести. Пообіцяла. Чекаємо – немає.
Пишемо знову. Наступного дня господиня повідомляє, що покоївка вже принесла ковдри. Питаємо, куди саме. Каже, залишила під дверима. Я перевірила двері квартири, під'їзду і про всяк випадок сусіднього будинку – нічого немає. Ковдри Шредінгера.
Третього дня покоївка таки принесла ковдри. Можливо, в Іспанії їх доставляють не тільки в просторі, а й у часі, бо господиня якимось чином дізналася про цю подію за добу до того, як вона відбулася.
Потім мені знадобилося оплатити послуги візового центру з пересилання паспортів. Я ходила іспанськими банками, де мене щоразу відправляли до іншого відділення, в якому неодмінно мав бути потрібний автомат або сервіс. Але щойно я туди приходила, послуга безслідно зникала. Схоже, вона існувала лише доти, доки я не намагалася нею скористатися.
Нарешті я відіслала паспорти до візового центру для вклеювання канадських віз. Коли їх відправили звідти назад, мені мали надіслати трекінгові номери, але я їх так і не отримала. Паспорти тим часом залишили візовий центр і розчинилися в іспанському просторово-часовому континуумі.
Візовий центр у кращих іспанських традиціях запевняв, що номери вже надіслав. За кілька тижнів щоденного листування й дзвінків нам так і не вдалося встановити місцеперебування номерів, призначених для встановлення місцеперебування паспортів.
Я задовбала всі служби доставки в Бланесі, але без трекінгових номерів ніхто не міг мені допомогти.
Минали тижні, а паспорти так і не приходили. З ранку до ночі я стирчала у вікні, полюючи на кур'єрів. Щойно бачила якогось, вилітала на вулицю й неслася слідом із криками: «Стій, окаянний!»
До мене приїхала Юлька з України. Ми збиралися пити сангрію і дивиться Іспанію, але натомість вона два тижні споглядала мій зад у вікні на тлі середньовічної архітектури.
Я навіть намагалася звернутися до поліції. Але там, вочевидь, знайшли найефективніший спосіб скоротити кількість нерозкритих справ – просто їх не відкривати. Тому відділок був зачинений увесь час.
Зовсім зневірившись, я зателефонувала українській консулці в Іспанії, попросила допомогти з пошуками паспортів. Вона здивувалася: «А як я тобі допоможу? Я ж не можу просто подзвонити до візового центру і сказати, що я твоя подружка!» Я й не підозрювала, що консульські послуги – тільки для друзів. Треба було спершу запросити її на каву.
Тим часом у мене зламався ноутбук. Сервісів Apple у Бланесі не було, тому я знайшла компанію, яка обіцяла забрати ноутбук кур'єром, відремонтувати й повернути тим самим способом. Ми домовилися, мені призначили час приїзду кур'єра. Кур'єр так і не прийшов. Як з'ясувалося згодом, мені страшенно пощастило, бо інакше я б досі розшукувала ще й ноутбук.
Коли стало очевидно, що паспорти самі не знайдуться, ми з Яською вирішили їхати на розшуки до візового центру в Мадриді. Полетіти туди ми не могли, бо без паспортів нас би не пустили в літак. Паспорти тим часом, схоже, подорожували Іспанією без нас і без жодних обмежень. Довелося їхати якимось дорогущим поїздом за 500 євро з людини, бо дешевших квитків на найближчі дні не було.
У візовому центрі нам нарешті дали трекінгові номери, і ми з'ясували, яка саме кур'єрська служба мала доставити паспорти.
Знайшли її найближчий офіс у Мадриді й там дізналися, що, за даними їхньої системи, кур'єр уже 11 разів намагався вручити мені посилки. Але щоразу я нібито відмовлялася показати йому документи. Схоже, в іспанській паралельній реальності я ще впертіша, ніж у цій.
Перед візитом до візового центру ми залишилися на ніч у Мадриді. Після нашого від'їзду мені прилетіло повідомлення від господаря Airbnb: покоївка виявила в номері розбитий телевізор, і тепер я маю за нього заплатити. На прикріпленому фото – чужий номер, а «покоївка» підозріло схожа на мужика.
Мушу визнати: моя поведінка в паралельних всесвітах не витримує жодної критики. Спочатку відмовилася показати документи курʼєру, тепер телевізор розтрощила. Схоже, мені з собою доведеться серйозно поговорити.
З Мадрида ми поверталися автобусом. Приїжджаємо на автостанцію, а нашого рейсу на табло немає. Якимось дивом знайшли на величезній автостанції платформу без номера, де стояв наш автобус Шредінгера. Без жодних розпізнавальних знаків.
Після історії з паспортами я вже не вимагала від транспорту одночасного існування у фізичному світі й інформаційній системі. Головне, що цього разу ми опинилися в одному просторі в один час.
Перед вильотом до Канади ми збиралися провести два тижні в Порту. Авіаквитки згоріли, бо в нас не було паспортів. А може, й не згоріли. Можливо, десь у паралельному іспанському всесвіті ми таки поїхали до Порту. От тільки бісить, що за квитки заплатила я, а відпочивала якась інша я. Треба відправити їй рахунок. Іспанським кур'єром, звісно.
Коли ми прилетіли з сонячного Середземномор'я до засніженого Вінніпегу, я дивилася через вікно на зимову промзону і думала: «Ура! Не Іспанія!»
Lubov Franchuk